поезії

 

НОЇВ КОВЧЕГ

Сорок днів і ночей
На землі божеволіє злива,
Сорок днів і ночей
Не знайти ні небес, ні землі.
Ми з тобою удвох
Віддалися на волю припливу,
Свій останній маяк
Загубивши в ранковій імлі.

Сорок днів і ночей
Нас крутитиме дика стихія,
Сорок днів і ночей
Буде тріски не варте життя.
Тільки що нам з того,
Коли нас поманила Надія,
Відібравши дорогу назад,
У полон небуття.

В цьому вирі води,
Де зникають країни й народи,
Ніби грудочки цукру,
Розчиняються цілі міста,
Хай усе пропаде —
З нас почнеться відродження роду,
І як пісня душі
Буде наша молитва проста.

І коли на землі
Стане знову так просто і звично
І підніметься твердь
Із німих океанських безмег,
Враз відкриється нам —
То Кохання історія вічна…
І піднімемось ми,
І залишимо Ноєв Ковчег.

 

ВЕЛЕМОЖНІСТЬ

Вітер нової епохи
Світ наш міняє потроху
Вітер нової епохи
Всіх нас кудись несе
Бідні ачи заможні,
Різні ачи тотожні —
Всі ми тепер велеможні,
Тобто ми можемо все.

Можем іти в рекетири,
Можем у демократи.
Можем змінити квартиру,
Національність і стать.
Можем з високого крісла
Падати прямо за грати,
Але при цьому щасливим
Так у житті і не стать.

Можем змінити площі,
Сквери, проспекти, фасади,
І помінять постаменти.
В сяйві нових ліхтарів.
Але куди нам подіти,
Те, що за нами позаду —
Темні трущоби хрущовок,
З ордами сірих щурів?

Можем вдягнутися стильно
В супершмаття від Версаче,
І заспівати модно
На заокеанський манер.
Тільки позбутись не вільні
Звичної рабської вдачі,
Ніби тавра на лобі:
«Зроблено в СРСР».

І зовсім не в тому справа,
Які ще судились нам «ізми»,
І зовсім не в тім причина,
Які у кого бариші,
Не буде в нас долі і слави,
Допоки живі атавізми,
Допоки для нас Батьківщина
Не стане притулком Душі.

 

КУЛЯ

Жив на світі
Один непростий чоловік,
Котрий любив говорити так:
— Більшість людей
Зовсім не проти того,
Щоб їх дурили.

Кого не можна обдурити,
Того можна переконати.
Кого не можна переконати,
Того можна залякати.
Кого не можна залякати,
Того можна купити.
Кого не можна купити,
Того можна убити…

Він був розумним, твердим,
Хоробрим і непідкупним,
Вірним до кінця власним
Принципам…

Земля йому пухом.

 

НЕ ЗАШКОДЬ

Що є життя, хто до кінця збагне?
Воно прекрасне, як би все не склалось.
Та є у ньому правило одне,
Що нам у спадок з давнини дісталось:
Торкаєш Душу, ачи грішну плоть —
Біда прийти від тебе не повинна.
Ні словом, ані ділом — не зашкодь!
Якщо ти справді на землі Людина.

На перехресті сорока вітрів
Душа, немов би флюгер здичавілий,
І у палітрі різних кольорів,
Вона знаходить чорний або білий.
Хай ти не зміг себе в собі збороть,
Та інший хтось здолає трясовину!
Ні словом, ані ділом не зашкодь,
Якщо ти справді на землі Людина.

А тим, хто йде крізь морок навмання —
Їм не потрібні похвали й поради.
Їм нідочого досвід і знання —
Бо той, хто вірить, той не мусить знати.
Бо там, де є Надія, там Господь.
Там Музика кінчатись не повинна!
Ні словом тут, ні ділом не зашкодь,
Якщо ти справді на землі Людина.

 

РИНОК

На центральнім ринку
Спозаранку рано
Суєта і гамір
Кожен божий день —
Хто купує шинку,
Хто бере банани,
Хто шукає квітів,
Хто нових пісень.

Продається хутро,
Продається шкіра,
Продається тіло
По зручній ціні.
Продається тиха,
Затишна квартира,
Де стара бабуся
Доживає дні.

Суєта ринкова
Чорним смогом висне,
Гаманцями тисне
Підлість і брехня —
Хто купує Слово,
Хто купує Пісню,
Хто купує місце
Лаври та звання.

Я і сам на ринку
Продаватись мушу,
Доки серце б'ється
І натхнення є.
Все віддам до нитки —
Залишіть лиш Душу!
Це не продається,
Це лише моє.

 

СВОБОДА

Як усе задумано було,
Як усе красиво почалося,
Скільки слів високих пролилося,
Щоб Надії зернятко зійшло!
Але як непросто віднайти,
Те, що загубилось між віками…
До Свободи треба дорости
Розумом і світлими думками.

Можна швидко замолити гріх,
Поміняти стяги і клейноди
І бляшаний дзенькіт слів своїх
Освятити блиском позолоти.
Тільки хто злукавив — стережись,
Бо слова з'їдаються іржею!
До Свободи треба дотягтись
Вірою і чистою Душею.

Як нам не згубитись в цій імлі,
Де світанок з мороком межує,
На просторах рідної землі
Чорне гайвороння розкошує
І лукаво стриптизує хіть
На підмурках вічної Ідеї…
Дай нам Бог Свободу заслужить
Гідністю високою своєю!

 

ТАЄМНИЦЯ

Якою мовою,
Скажіть, говорить сонце,
Як ранком заглядає у віконце?

Якою мовою
До вас шепочуть віти,
Коли гойдає їх весняний вітер?

Якою мовою
Бджола дзичить завзято,
Коли вона летить нектар збирати?

Якою мовою
Скажіть, птахи співають?
Вони співають, як самі не знають…

В мені від сонця щось
І щось від птаха,
Від гілочки
І навіть від комахи,

Щось від Землі
Від Неба, від Природи,
Від Всесвіту —
І від мого Народу.

І той, хто справді
Брат мені по Духу,
Той не слова мої,
А Душу слуха!

 

ХІБА Я ЗНАЮ…

Хіба я знаю,
Чом на світі так,
Чому Душа болить,
А Серце б‘ється?
Чом Сонце з неба
Лагідно сміється,
А Місяць подає
Таємний знак?

Хіба я знаю,
Чом тече вода
І плине час,
Спливаючи в Нікуди.
І кожний день
Змива з очей полуду,
І все коротше
Років череда.

Хіба я знаю,
Що я за один?
Чому тривожу
Душу і свідомість?
Шукаю тільки двері,
А натомість,
Знов відчуваю
Міцність ваших стін.

Зате я знаю,
В чому суть вчення,
Де всі слова безсилі
І даремні —
Це просто йти
По світу навмання
І стукати
У ваші вікна темні.

Щоб кожен з вас
Спитати міг отак —
Чи ще Душа болить,
А серце б‘ється?
Чи ще на світі
Сонце нам сміється
І Місяць подає
Таємний знак?…

 

САМОТНІСТЬ

Я один.
Наче спалах
У нетрях безодні.
На примарній орбіті
Між ніччю і днем.
Я один
В цім житті.
Моє плинне сьогодні
Опадає на землю
Нежданим дощем.

Я один.
Проживаю себе
По краплині.
І щомиті зриваюсь
З високих небес.
І у кожнім ривку
І прожитій хвилині
Проступаю крізь мряку
Порожніх словес.

Я один.
Сам собі я
Кінець і початок,
Сподівання і вирок —
І жертва, і кат.
Тиха вічність стоїть
На невидимих чатах
І минущість
З'їдає дорогу назад.

Я один.
В мене іншого
Шляху немає.
В цьому вирі життя,
Де лиш Віра сія.
І одне зігріва,
І одне лиш втішає:
Те, що я не один —
Ви такі ж, як і я.

 

ІОАН ПРЕДТЕЧА

З дорожньою сумою через плечі,
З очима, мов досвітні два вогні,
Зійшов на землю Іоан Предтеча
Посеред злоби, бруду і брехні.

Земля рабів — жорстока та убога:
Сліпі батьки, обдурені сини…
Чия вина, що тут забули Бога
І присягли на вірність сатані.

Куди не глянь — усюди тлін і скверна,
Ні каяття при цьому, ні жалю,
І навіть страшно кидать божі зерна
У цю забуту долею ріллю.

А звідусіль лиш погляди ворожі
І не народ навколо, а юрба…
Де ж ти, Ісусе, де ти, Сину Божий,
Прийди на поміч до свого раба!

Хай Дух Святий тебе крилом торкнеться
І ангели заплачуть в небесах,
І мужність увійде до твого серця,
Щоб ти поніс свій хрест, забувши страх!

І може ми тоді збагнемо щиро —
Ми грішники, яких не бачив світ,
І може ще в серцях озветься Віра
І це врятує змучений наш рід.

Добро і Віра залікують рани
І змиють порох, як вода Дніпра…
Хрестіться, люди, святістю Добра,
Рятуйте, люди Душу, Богом дану!

 

ЛАБІРИНТИ

Лабіринтами болю,
Навпомацки, блукаючи в темноті,
Натикаємося на ідолів,
Що себе записали в святі.
Відчуваємо холод скронями,
Завмираємо від страху,
І затиснувши очі долонями,
Накликаємо долю лиху.

Наші спини палають синцями і ранами
І розтрощені ноги об каміння епох,
Нам здається, що ми розпрощались з кайданами,
Але ми ще лукавимо, бачить Бог.

Це в свідомості нашій — пишатися таврами
І розмазувать сльози по білих щоках,
Щоб біда пробігала по нас мінотаврами
І мочилась на скривджених
Наших кістках.

Наші душі дощами із безвісті сіються,
Іншим родять, посіяні нами думки.
Ми крізь темінь волочимо тіло на милицях
До убогих церков, як сліпі жебраки.

О, подайте ж нам,
Скривдженим власною кволістю,
Киньте зрадженим дітьми за вдачу сільську!
Наодинці зі світом — і власною совістю,
Ми іще поблукаєм на довгім віку.

Ми іще навчимось за Несправдженим плакати.
Сльози вимиють сіль з наших світлих очей.
Неофіти, покриті кривавими плахтами,
Ми запалимо вогники наших свічей!

І розступиться тьма аж до самого обрію,
І скінчиться удосвіта довгий похід…
Так збувається те, що накреслено долею —
Лабіринти упертих виводять
У світ…