преса

АНАТОЛІЙ МАТВІЙЧУК: “ДО СВОБОДИ ТРЕБА ДОТЯГТИСЬ...”

Він не прагне бути модним, — вважає за краще бути актуальним. Зізнається, що йому в житті не дуже пощастило, оскільки опинився поміж двох берегів — власне, двох часових проміжків. На “тому” березі вважали пісню “священнодійством, жанром справжнього мистецтва, а усе суєтне і несуттєве залишалося за кулісами.” На “цьому” ж, нинішньому березі, — “справжні професіонали незатребувані, а на естраді змагаються самовпевнені до нестями переростки, котрі демонструють ступінь свого наближення до межі елементарної грамотності.” Якщо й далі цитувати Заслуженого артиста України, поета, композитора і співака Анатолія Матвійчука, то на його думку, слово “мода” має для мистецтва лише одне Анатолій Матвійчук позитивне значення, — вона допомагає чіткіше бачити речі, які стоять поза часом, тобто мають неперехідну цінність.

Колись, у ХІХ столітті покликання людини бути філософом-моралістом возвели майже у ранг професії. Нині таких людей одиниці і якщо хтось замахується стати пророком моралі, то швидше з кон‘юктурних міркувань. Анатолій — мораліст у всьому. “Тільки хто злукавив — стережись, бо слова з‘їдаються іржею. До свободи треба дотягтись Вірою і чистою Душею”. Це з його поезії. А ось слова з його сатиричної пісні: “Шановні праві й ліві радикали, від розуму великого сумні, нам стільки тут всього наобіцяли, що наші вуха стали кам‘яні!” У буденних розмовах Анатолій ще емоційніший, однак його моралізаторство не повчально приказне, а якесь щемне і ніби покаянне. Він ніби просить вибачення у своєї душі, у старшого покоління митців, у наших з вами батьків за нашу масову безталанність і безмежну аморальність. І, водночас, шукає відповіді на ті питання, які ми частіше всього відганяємо від себе, боячись залишатися наодинці з власною совістю.

— Сенс життя у тому, казали мудрі, щоб усе життя шукати його сенс.

Багато твоїх, Анатолію, та й моїх ровесників, на жаль розгубилися, втратили орієнтири. Чимало молодих і здорових потопають в горілці, вдаються до наркотиків, навіть заглядають у петлю...

— Мабуть, не варто усе так драматизувати. Світ є таким, яким ми його уявляемо. Інша справа, що комусь, можливо, вигідно, щоб ми перебували в стані депресії. Бо тоді ми стаємо безвільними і апатичними. Дивно, але здобувши незалежність, ми втратили свободу. Перш за все — внутрішню: ми щомиті зазнаємо страшенного тиску з усіх боків: телебачення нас переконує, газети залякують, реклама дістає. Інформація давно перстала бути правдивою і стала знаряддям політики, а слово втратило свою цінність і основне призначення. До того ж ми опинилися в епіцентрі страшного смерчу, який намагається відірвати нас від нашого коріння — історії, культури, звичаїв, споконвічних цінностей. Це проблема всіх пострадянських країн, які сьогодні, шукаючи свій власний шлях розвитку, потрапляють у сфери інтересів тих чи інших країн. Час випробовує на міцність цілі народи. І ми повинні зникнути або вижити. Звичайно ж, далеко не всім вдається швидко адаптуватися до нових умов. Більшість продовжує жити колишніми уявленнями, нормами і стандартами, підсвідомо відчуваючи себезайвими людьми — звідси такий пессимізм.

Кажемо, важко, скрута, безвихідь... Але ж саме такі обставини завжди змушували людей скидати з себе сон чи похмілля і рішуче діяти. Та ми, українці, мабуть, з іншого тіста — лінивого та інертного? Знайшли таку собі ширму: все одно нічого не зробиш — і скніємо потихеньку...

— Я розумію вашу іронію. Але в будь-яких рисах нашого характеру можназнайти і позитивне — ми, приміром, терплячі і помірковані: — не хапаємось, при найменшій нагоді за зброю. А коли беремось за якусь справу, тягнемо, як воли, — уперто і до кінця. Звичайно, нам треба знати, куди йдемо і що там знайдемо. Але для цього нам, як суспільству, треба поставити перед собою чіткі орієнтири. Не можу забути фразу, яку говорив на трибуні Верховної Ради тодішній наш Прем‘єр-міністр, а нині Президент України Леонід Кучма: “Скажіть мені, що ви хочете будувати — і ми будемо будувати...” А у відповідь чувся сміх депутатів. Але, це зовсім не смішно. Справді, треба ставити перед собою певну мету — бажано високу. А далі зважити, якими засобами досягати її. Якщо ми сьогодні хочемо увійти до цивілізованої Європи, нам перш за все треба міняти свідомість — вчитися поваги до самих себе, до власної культури, історії, до своїх пращурів — усього того, що складає нашу неповторність. Тоді ми будемо цікаві для всіх. На практиці ж відбувається інше — наша духовна пустота, історичне невігластво і культурний нігілізм привели дл того, що ми заповнені нині всіляким мотлохом, який і культурою назвати гріх. Це так звана маскультура — щось на зразок м‘ятної жуйки, якою смакують на Заході після доброго обіду. Як правило, жанри маскультури не вражають своєю глибиною: вони базуються на трьох китах — трохи ритмічної музики, трохи стриптизу і трохи епатажу для збудження. А бажано — щоб усе це було разом і в різних комбінаціях... Ми швидко перейняли ці, вторинні ознаки цивілізованості, пожертвувавши власною гідністю. Ось вам прикмета часу — по дорозі з Києва до Білої Церкви, в одному з придорожніх сіл можна побачити жалюгідну халупку, на якій аршинними літерами гордо написано — “Holiday”. Ось так і вся наша культура поступово стає поганенькою провінційною пародією сяючого Манхеттену і скандального Голівуду. Але найгірше інше — людей, які ще залишаються патріотами і намагаються чинити духовний опір цій пандемії, буквально підніймають на сміх новітні нувориші від культури. З їхньої волі у мас-медіа навіть закріпився такий образливий термін — “традиційна естрада”, який вживається з певною часткою іронії і виразом нудьги на обличчі. І справа тут не в боротьбі поколінь, а в тому нігілізмі і неповазі до культурної спадщини, який вихований в нас роками “совдепівщини”. Це завжди гостріше відчутно в столиці та деяких великих промислових містах і значно менше у провінції.

Тому я завжди з великою охотою і радістю виступаю у невеликих містечкахі навіть у селах. Там люди ще не втратили здатності відчувати щире слово,їх серця залишилися чутливими до прояву справжніх емоцій і почуттів.

І якщо у нас в Україні колись відбудеться духовне відродження, то лише завдяки провінції, куди не дістають щупальця комерційних теле і радіоканалів...

Радянську людину тримали не лише у покорі, а й у певних моральних канонах. Але хіба не з того “високоморального” середовища повиходили нинішні цинічні злодії, хапуги, манкурти всіх мастей, ідеологи насаджування цінностей не те що сумнівних, а просто шкідливих? Чим ти особисто можеш пояснити цей парадокс?

— Знаєте, в будь-якому суспільстві є невелика купка людей, назвемо їхромантиками, котрі свято вірять в ідеї, і величезна більшість тих, хто просто пристосовується до запропонованих умов. Байдуже, що це буде — соціалізм, фашизм чи комунізм. Бо кожний соціальний устрій має свої механізми та правила гри, які виштовхнуть тебе нагору, якщо ти повністю приймеш правила гри. Інша справа, що часом на цьому шляху доводиться переступити, за рамки загальнолюдської моралі. Досвід говорить, що заручниками історії нас часто робили якраз ті люди, котрі нехтували будь- якими рамками. Але навіщо копати глибоко — хто з нас не порушував Христових заповідей: “не бреши”, “не кради”, “не осуджуй” , А є ще ж — “не убий”, “не свідчи неправдиво”, “люби ближнього, як самого себе”... Та найгірше — то тицяти пальцями на всі боки і гнівно критикувати все і вся. Колись Бенджамін Франклін скрушно констатував: “Чого варті будь-які закони в політиці без моралі?!” Тож перш ніж будувати якесь суспільство, треба кожному з нас сформувати самого себе — свою Духовну Державу, із власними законами, пріоритетами, внутрішньою ієрархією цінностей і навіть заборонами. Людина повинна навчитися розумно протистояти спокусам — їх на сьогодняшній день море: великі гроші, влада, красиві жінки, шикарні авто. І кожен раз питати у себе, у власної душі, якою ціною вона заплатить за усе це. І хоча ми довгий час жили в атеїстичному суспільстві, думаю, що кожен із нас має в собі відчуття — до кого він тягнеться: до Бога чи до Сатани. Оце відчуття і є, мабуть, Душею.

Перейдемо до покоління молодшого. Якось ідучи слідом за школяриками, яких іще й за ранцями не видно, почув від одного з нихдобірний мат. Взяв я його за шкірки, повернув до себе, присоромив, а він дивиться на мене очима праведника, навіть не розуміючи провини. Як назвати те суспільство, де молодь уже не відчуває, що погано і що добре, де непристойне робиться нормальним і загальновживаним. І хто винен у такому стані речей?

— Прикро, що мені, людині мистецтва, замість розмов на високі мистецькі теми, доводиться розмірковувати разом із вами про найболючіше. Знаєте,в нашому житті так часто змінювалися полюси і позиції, що одні й ті жречі набували зовсім протилежних оцінок. Але Паскаль говорив, — “хто не відчуває суєтності цього світу, той суєтний сам”. Абстрагуючись від вашого питання, скажу, що трагедія в тому, що на нашій пам'яті, на очах наших батьків перервався ланцюжок часу. Запанувало безчасся, І наше завдання — знайти ті ланки, яких так не вистачає. Але вчити правилам моралі і порядности своїх власних дітей ми можемо тільки на власному прикладі ставлення досвоїх батьків. Життя відняло у літніх людей майбутнє. Наше покоління відняло у них їхне минуле і кинуло напризволяще у сьогоденні. Скажіть, чибагато телепрограм і радіопередач є сьогодні для похилих людей? Що можуть запропонувати їм нинішні музиканти, кінематографісти, співаки?

Літні люди живуть сьогодні в умовах страшенного морального та інформаційного дискомфорту, але чи розуміємо ми це? Я ніколи не забуду старенького дідуся біля одного з районних Будинків культури на заході України. Він, буквально, плакав, що не може потрапити до мене на концерт, оскільки його пенсії не вистачає навіть на найнеобхідніше, і все повторював: “Сивий музикант” — це пісня про мене...” Якщо ми зраджуємо наших батьків, наші діти зроблять із нами те ж саме. Гадаю, не треба нікого виховувати — просто самому жити по совісті і честі. А діти — лише наше відзеркалення у майбутньому...

Бездуховність і моральне падіння роблять наше життя дійсно нестерпним. Що потрібно, аби всі сказали досить! І хто це має сказати,щоб вийшло переконливо і авторитетно?

— Коли закони і мораль по яких живе суспільство перестають відповідати дійсности, починається війна, яка відміняє всі закони. З війною приходить потрясіння і очищення, а відтак оновлення законів, які є практичним втілення моралі. Власне, цей процес уже почався в Росії — події вЧечні тому приклад. Дуже хотілося б, аби ми виявилися розумнішими і вчилися переважно на чужих помилках. Потрібні нові правила для гри?

Історія дає такий шанс — на її лічильнику три нулі! В ідеалі було б чудово сісти усім за один величезний стіл і сказати: “Все. Ми починаємо з самого початку, з нуля. Але без дурнів. Бо це наш єдиний шанс...”

Ініціаторами такого підйому “з точки замерзання моральності” завжди виступала інтелігенція. Схоже, що вона у нас, мабуть, перевелася. Живемо у часи “прикидів-умовностей”, коли зустрічають по одежці і проводжають так само. Та й не люблять, не цінують у нас інтелігенцію. Причину цього влучно розгадав патріарх російської моралі акамдемік Дмитро Лихачов, сказавши приблизно так: “Знаєте чому багато хто не любить інтелігенцію? Тому що можна прикинутися багатим, щирим, навіть розумним, а інтелігентним неможливо прикинутися.” І наших перевертнів це страшенно бісить.

У поета Бориса Олійника в одному вірші геніально сказано, що народ обдурити неможливо бо він завжди відчуває “...хто син йому по духу,а хто по духу сучий син.” Давайте перестанемо ділитися клани і класи,купатися в марнославстві і самовдоволеності. Давайте перестанемо брехатиодин одному і будемо цінувати тих, котрі не розучилися говорити істину.Давайте навчимося підтримувати хороших людей — і це буде найсуворішою покарою для людей поганих. Давайте, не будемо боротися з дурістю, просто усі разом — станемо трохи розумніші...

Розмову вів Андрій ЧИРВА, Газета “Урядовий кур'єр” квітень 1999 р.

Чим, на Вашу думку, є пісня?

преса

АНАТОЛІЙ МАТВІЙЧУК: “ДО СВОБОДИ ТРЕБА ДОТЯГТИСЬ...”