А.Матвійчук
Ім'я Анатолія Матвійчука добре знайоме шанувальникам української сучасної пісні — глибокий поет, яскравий композитор-пісняр, співак широкого творчого діапазону, він нещодавно був удостоєний звання Народного артиста України. Сьогодні — він наш співрозмовник.
Анатолію, дозволь, перш за все привітати тебе із врученнямвисокого звання. Чи є якісь емоції чи думки з цього приводу?
— Є тільки відчуття хвилювання і розуміння тієї відповідальності, котра стала віднині більш
відчутною. Я не маю права напосередні пісні чи творчі помилки. З іншого боку — я не бронзовий постамент, а жива людина, котра плаче і сміється, любить і страждає так само, як всі інші, можливо лише значносильніше. У мене є єдиний привілей — я ніколи у своїй творчості не кривлю душею. Можливо, тому мої пісні викликають справжні почуття... Ну а до всього, мені ще й ніколи було почивати на лаврах — одразу довелося взятися за підготовку власного бенефіса-шоу “Полустанок Любові -2”.
Судячи з відгуків публіки і з реакції преси та телебачення, бенефіс викликав дуже високі схвальні оцінки...
— Так, принаймні, телефон у мене в квартирі кілька днів незамовкав зранку до ночі, особливо коли по УТ-1 пройшла телеверсія бенефісу. Дзвонили з усіх куточків України, вітали, бажали сили і натхнення. Дехто признавався, мовляв, не сподівався, що це буде так цікаво... Я цей успіх по праву ділю з режисером-постановником Василем Вовкуном, сценографом Володимиром Фуриком і з тим сузір‘ям акторів і музикантів, які працювали зі мною на сцені.
Як відреагували колеги?
— По різному. Дуже зворушив мене прихід Алли Кудлай на концерт після важкої травми. Це був справжній вчинок людини і друга. У залі під час дійства я бачив Степана та Галину Савок, Костю Гнатенка, Віталія Свирида, багатьох відомих теле та радіожурналістів. Що ж до тих, кого я вважав друзями і навіть особисто запросив — деяких я так і не дочекався. Зате дуже приємно було бачити поетів — Бориса Олійника, Миколу Луківа, Степана Галябарду, Ігоря Лазаревського...
Гадаю, що ти один із небагатьох, хто насьогодні має моральне право і може якомога об'єктивно оцінити стан нашої естради...
— Він точно такий же як і стан усього нашого суспільства — пригнічено-депресивний. Це жахливо, коли десятки співаків, які не злазять з телеекранів, насправді нікому не потрібні, не мають своєї широкої публіки і змушені самі собі видумувати титули, купувати квіти, створювати навколо себе метушню. В чому тут справа? Мабуть, в репертуарі, у манері поведінки, у ставленні до глядача, який відчуває нещирість. І навпаки, ті, кого любить і цінує народ за доступність, зрозумілість і національну самобутність не часто з‘являються в ефірі. Від них відвернулися і преса, і телебачення. Зверніть увагу хоча б на це :коли приїздить до Палацу “Україна” якийсь Пенкін чи Расторгуєв — уже на другий всі популярні газети пістрявіють відгуками. Коли виступає хтось із своїх — у крайньому разі десь за тиждень з‘явиться заміточка. Нема пророків у своїм краю... Хоча, останнім часом є зрушення на краще — всі починають задумуватися над тим, хто ми і куди йдемо...
З цього погляду, твоє ставлення до рішення про обмеження гастрольної діяльності зарубіжних виконавців на Україні?
— Якщо чесно, то вони на наших сценах почувають себе панами... Але одними заборонами справі не допоможеш. Якби, скажімо, я був міністром культури, то запровадив би обов'язковий звіт народних і заслужених артистів перед публікою в тій же “Україні”. Ну хоча б один раз на місяць! Нехай кожен у своєму сольному концерті покаже на що він здатний! А телебачення і радіо розтиражує цей концерт на всю країну. А преса професійно і оперативно зробить критичний розбір. Оце був би стимул і для артистів, і для преси, і для публіки! А так живемо, як прийдеться — кожен вигрібає сам, у міру своїх сил і особистих зв‘язків. Хочеться гукнути — агов, спонсори, де ви є?! Чому не підтримуєте вітчизняного виробника?! Невже цураєтесь своїх!?
Твоє ставлення до російськомовних виконавців на українській естраді, які часто скаржаться на дискримінацію...
— Про що ви говорите! Яка там дискримінація — подивіться більшість телехітпарадів, послухайте FM-станції — українська пісня там просто падчерка! Інша справа, що сьогодні я не чую шедеврів рівня тих, які у свій час писали маестро Юрій Рибчинський, Ігор Поклад чи Олександр Білаш. Поети зміліли, композитори стали безликими і одноманітними — і це в однаковій мірі стосується як російсько так і україномовних авторів. Старих визнаних і професійних метрів нагло відтіснили, а естафету у них так ніхто і не підхопив. А на дикому полі росте тільки всілякий чортополох...
Невже, все так погано у нашому домі?
— Чому ж все, ви хотіли відвертості, будь-ласка... Звичайно ж, в такій країні, як наша, знищити культуру можна тільки разом з усім її народом. Інша справа, що тільки хто трохи піднявся з народу — і вже “фірмач”, починає духовно плазувати перед Америкою. А хто хоч трохи тримається за своє коріння, тому відразу, мов тавро на лоба ді-джеї від журналістики ставлять вирок — “традиційна естрада”! Гадаю, що більшість проблем всього нового і талановитого покоління на українській естраді пов‘язана з тим, що майже всі — і артисти, і журналісти засліплені фальшивим блиском Голлівуду. Усі мріють бути схожими на Уітні Х'юстон, Селін Діон, Джорджа Майкла, Майкла Джексона і ніхто, на Ніну Матвієнко, Софію Ротару, Василя Зінкевича, Тараса Петриненка... Але що поробиш — бідні у всі часи заздрили багатим. І, особливо, бідні духовно. Але тількиз роками ми починаємо розуміти, що далеко не все те золото, що блищить. Колись і ми схаменемося, аби тільки не було занадто пізно...
Розмову вів Федір Млинченко, Газета “Столиця” березень 2000 р.