А.Матвійчук
Нині з провідних каналів українського телебачення практично зникли пісні цілого покоління, яке чомусь зневажливо зараховують до категорії “українська естрада”: Алли Кудлай, Павла Дворського, Білоножків, Віктора Шпортька, Лілії Сандулеси… Практично всіх, хто ще співає українською мовою. Хоча тих же “динозаврів” російської пісні (Льва Лещенка, Надію Бабкіну, Йосипа Кобзона) ці канали “крутять” без будь-якої застороги. Про ситуацію в інформаційному просторі ми вирішили поговорити з відомим поетом і композитором Анатолієм МАТВІЙЧУКОМ, який 23 лютого вчетверте запросив усіх шанувальників української пісні на свій “Полустанок Любові”.
— Пане Анатолію, що все-таки відбувається з нашим радіо й телебаченням?
— Про це сумно говорити, але доводиться констатувати факт: більшість каналів нашого телебачення оголосили традиційну українську пісню “поза законом”. Хтось вирішив, що це не актуально. Уся українська культура, яка базується на пісенному досвіді багатьох поколінь і несе в собі елементи духовності й моралі, оголошена неперспективною. Принагідно зазначу, що ментальність людей у всіх передових і успішних країнах Європи і Азії тримається саме на традиціях. Просто в нас комусь дуже хочеться стерти зі свідомості людей всю історичну й культурну пам’ять українців. Але їм це не вдасться.
— Як пояснити, що в Україні українська пісня раптом стала “не форматом”?
— На жаль, більшість радіостанцій і телеканалів, що працюють в Україні, — це комерційні структури, інтереси яких лежать далеко за межами України. Їхня основна справа — заробляти гроші. Формат вигадали ті, хто перетворив Божий дар творчості на товар. А потім цьому товару присвоїли категорії чи сорти. До першого сорту потрапило все, що має яскраву обгортку, легко і швидко засвоюється невибагливою публікою і має формальну схожість із своїми західними зразками. Якщо ти врахував усі зазначені вимоги й добре проплатив ротацію (читай — звучання в ефірі) свого продукту, то він буде форматом майже завжди. Тому нікого не цікавить, хто ти і що співаєш, скільки таланту й душі вкладено в твою творчість. А від патріотизму й особистої позиції окремих ді-джеїв чи журналістів практично нічого не залежить — система швидко підкоряє їх своїй волі.
— Усе це досить сумно…
— Це не песимізм, а реальна оцінка стану речей. Нещодавно в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення відбулася зустріч із журналістами, на яку були запрошені народні артисти України, серед яких я наймолодший. Розмова йшла про ті негативні процеси, що відбуваються в нашому інформаційному просторі: засилля неукраїнського музичного продукту, розгул бездуховності, несмаку, насилля і порнографії. Але деякі ЗМІ, особливо агентство УНІАН подали це так, ніби “динозаври” української естради прийшли пожалітися, що їх немає в радіо і телеефірі. Нещодавно мені зателефонували друзі з Чикаґо — вони обурені тоном цієї публікації й тією неповагою до артистів, які вже вписали себе в культурну історію України.
— І який вихід?
— Потрібно розбудовувати свою національну мережу радіо і телебачення, але поки що більшість ЗМІ, які репрезентують Україну, не українські за своїм духом і душею, і насправді лише подають своє суб’єктивне уявлення про цю землю або видають бажане за реальне. Але створення такої потужної інфраструктури — це титанічна робота не на один рік і без позиції держави і надзусиль тут не обійтися. Ми живемо в такий час, коли саме культура стає атрибутом національної безпеки. Тому мати свою потужну інформаційну інфраструктуру сьогодні важливіше, аніж мати атомні бомби…
— У кожного артиста своя публіка. Люди, які приходять на концерти Анатолія Матвійчука, пишуть листи, телефонують на прямі ефіри, — хто вони?
— Вони різного віку: від восьми до вісімдесяти. Це люди з відкритим серцем і щирою та щедрою душею, які не розучилися думати, відчувати, співпереживати, плакати. Саме вони стали моїми благодійниками — це забудовники Житлового комплексу “Чайка”, що незабаром з’явиться на карті Києва. Вони розуміють значення культури в нашому житті, а я щасливий, що бачу в них своїх однодумців і друзів… А одним своїм шанувальником щиро захоплююсь. Я виступав на його дев’яносторічному ювілеї… Найцікавіші листи від слухачів зберігаю як справжній скарб. Якась жінка написала, що мої пісні допомогли їй пережити найважчі моменти життя. А одна дівчинка надіслала лист, написаний шрифтом Брайля, яким користуються незрячі люди. Вона розказала, що ніколи не бачила світу, але коли слухає деякі мої пісні, немов бачить світ у всіх його кольорах. Згодьтеся, заради цього варто творити і співати.
Наталка ПОЗНЯК
http://www.slovoprosvity.com.ua/index.php