публіцистика

ТРИМАЙМОСЯ ЗА СОЛОМИНКУ!

Основною проблемою культури та мистецтва Української держави на сьогоднiшній момент є те, що вони переживають болісний процес адаптації до нових соціально-інформаційних умов. Відкритість суспільства, його активне соціальне і фінансове розшарування, поява прогресивних інформаційних технологій «цивілізує» культуру та мистецтво, але одночасно веде до розмивання і навіть знищення його національно-культурних ознак.

Анатолій Матвійчук У цей перехідний період життєво необхідно штучно підтримати ледь жевріючий вогник духовності, який у майбутньому убереже наших нащадків від повного виродження і культурної деградації. Необхідна розумна і виважена політика дозування чужорідної, низькоестетичної, іншомовної продукції, котра зараз букавльно заполонила наш інформаційний простір. Йдеться не про обмеження культурно-інформаційних прав меншин, що проживають в Україні, а про свідомий і активний інтелектуальний опір будь-якій завезеній до нас псевдокультурі. Західна Європа уже зіткнулася з проблемою американської експансії, що через канали мас-медіа нав‘язує народам інших країн свої смаки, погляди ідеали, врешті-решт, свій спосіб життя. Там уже ставлять питання про введення квот для американської шоу-бізнесової продукції на території кожної окремо взятої держави.

Імунітет української культури сьогодні надзвичайно низький,через те вона важко хворіє абсолютно всіма хворобами, що існують у вільному демократичному світі. Хто може посилити опір суспільства до руйнівних інформаційних вірусів, хто загартує його і підштовхне до одужання? Звичайно ж, його нова інтелігенція, як свідома частина народу, котра витримала нищівний вал першої хвилі і не захлинулася в тому мутному потоці, зберігши власні внутрішні пріоритети та ієрархічні цінності. Це ті, хто, насамперед, не цурається свого, але й чужому научається, якщо в цьому є сенс, потреба і доцільність.

І все ж складається враження, що засоби масової інформації, відвернулися від проблем духовного виживання і конкретно відсправжніх носіів культури і шанувальників мистецтва. Та, врешті, не їхня в цім вина. Просто ми ще продовжуємо жити на руїнах колишніх псевдокультурних ідеологічно-освячених цінностей і не поспішаємо будувати храм власної духовності. Свідомістю заволоділи матеріальні цінності, фантом легкої наживи спокушаєна кожному кроці, а рекламні гасла стали основою нашої свідомості. Нація і український народ вироджується духовно і фізично. Складається враження, що в наших душах і свідомості хтось свідомо сіє зерна безпорадності, підігріваючи комплекс неповноцінності, аби ми твердо вірили, що все краще — артисти, музиканти, художники, поети, режисери — існує лише за межами нашої держави. І все те, що заносить до нас попутніми вітрами з далекого чи близького «забугір‘я», є манною небесною для нашої «забитої провінції».

Для прикладу візьміть естрадно- культурну палітру Києва за останній час — хто тут тільки не залишив свій слід: відверто посередня скрипалька Ванесса Мей, півдесятка популярних у минулому рок-ідолів, ціле гроно набридлих московських гумористів, котрі над нами ж і сміються, та майже вся московська естрадна тусовка. Зверніть увагу — на всіх оцих варягів в Україні вистачає спонсорів, котрі залюбки викидають величезні гроші. Що ж ми за народ такий — віддаємо останнє чужинцям, зміцнюємо їх економіку й добробут та ще й пишаємося цим!

А тим часом у своїй країні, у власній столиці на тій же сцені Палацу культури «Україна» не можуть виступити із сольними концертами провідні українські артисти, котрі вважалися би гордістю будь-якої цивілізованої держави. Наші доморощенні імпресаріо стверджують, що це, мовляв, економічно невигідно. Можливо для їхньої власної кишені це так, але гріх стверджувати, ніби український артист не може зібрати на своєму концерті глядачів. А хто, скажіть по щирості, намагавсяце зробити?! Бо тут, справді, не виїдеш на дешевих рекламних вигуках і скандальній піні. Потрібні зовсім інші слова і справи.

А їх поки що бракує, як бракує в цій країні тих, хто уміє цінувати і розуміти те, що твориться зовсім поруч. Справді, немає пророка у своїй Вітчизні. Як часто істинна ціність того чи іншого мистецького явища не одразу впадає у вічі, бо нема на ній дешевої рекламної позолоти. І навпаки, чергова розцяцькована цукерочка на смак виявляється шматком лайна… Не скоро ще ми навчимося поважати і любити власнемистецтво, так, як ми вже любимо власний футбол. Але чекати тих благословенних часів ми не маємо права. Міняти стан речей потрібно вже сьогодні. Категорично не погоджуючись із фразою одного ділка від мистецтва, який на якомусь із телевізійних шоу заявив — «Культура на Україні скінчилася і почався шоу-бізнес.»

Якщо бути чесним, панове, то в нашій незалежній державі розмова про культуру ще не починалася — а до її розбудови просто руки не доходили! Але далі зволікати вже просто небезпечно.

Необхідно подбати про українських артистів, які сьогодні кинуті рідною державою напризволяще і за виключенням кількох десятків тих, котрі пробилися до «еліти», ведуть напівголодне існування. Конче потрібна система пільгового оподаткування, яка б стимулювала підтримку вітчизняного митця і того, хто готовий вкладати в нього гроші. І навпаки, система контролю і суворого податкового режиму потрібна по відношенню до занадто «активних» гастролерів із близького зарубіжжя, чиї імена не зходять з наших афіш круглий рік.

Дуже важливо повернути обличчям до цієї проблеми українські засоби масової інформації, які б зі сторінок газет і журналів, із телеекранів та радіоефіру повели зацікавлену і професійну розмову про те, в якому стані опинилася українська культура, чим вона живиться, який її інтелектуальний рівень. Критерії оцінки і смаки потрібно формувати, а не покірно підставляти вуха усім вітрам. Бо відомо, що той, хто не має власного смаку, користується таким, що йому нав‘язали зовні. Настав час відродити публіцистику, професійну критику, яка б зайняла на шпальтах газет місце пустпорожніх світських балачок на заокеанські теми. Публіцистика — це дзеркало нашої культури, куди ми повинні час від часу заглядати, аби розуміти, хто ми є насправді, до чого йдемо.

А рухаємось ми поки що до саморуйнування. І починається воно, ще тоді, коли замість лагідної колискової пісні, яка прийшла від діда-прадіда, молоденька мати одягає своєму чадові навушники і ставить на програвач лазерний дискчергового рок чи поп-ідола...

І несе нас оглушених і напівсліпих у цьому безмежномуокеані звуків, слів і мелодій, і не видно жодного берега, де могло б спочити тонке і чутливе серце, ні за що вхопитися стривоженій і розгубленій душі…

Щоб не втопитися і не згинути на віки вічні — тримаймося за те, що найдорожче, що прийшло від пращурів і перейде до нащадків. Тримаймося за рятівну соломинку наших споконвічних традицій, за наш здоровий глузд, за нашу стійку генетичну пам‘ять, яка відторгає все фальшиве і чужорідне, але інтуїтивно зберігає те, що близьке серцю і душі.

Нехай зелені крони нашого родинного дерева тягнуться все вище і вище — до сонця істини і неба свободи. Але пам‘ятаймо і про наше коріння — тоді будь-які щепи на цьому дереві будуть нам тільки на користь!

Чим, на Вашу думку, є пісня?

публіцистика

ТРИМАЙМОСЯ ЗА СОЛОМИНКУ!