Чим, на Вашу думку, є пісня?

твором мистецтва
атрибутом культури
способом самовираження
продуктом шоу-бізнесу
порожнім звуком

результати



 

 

 

 

 

публіцистика

ЗВІРИМО ГОДИННИК З БІҐ БЕНОМ?!

Мабуть, з часів Христофора Колумба світ наш став досить сумним і прозаїчним. Нових світів на земній кулі більше нема, тож відкривати нічого. Можливо й так, але тільки не для нас, дітей «залізної завіси», адже ми маємо сьогодні — відкривати «старі світи», які для багатьох українців ще й досі «терра інкогніта», тобто за виключенням якихось журналістських штампів, по суті є для нас білою плямою. І, гадаю, добра стара Англія, а точніше Лондон, який недаремно величають столицею старого світу підходить для цього якнайкраще. Отже, озираючись ще раз на свою недавню мандрівку до цього міста, запрошую і вас із собою…

Анатолій МатвійчукА почалася ця мандрівка із дещо шокуючої новини, коли уже в літакові «Українських авіаліній» я розгорнув свіжий номер газети і прочитав, що я… залишив Батьківщину і емігрував до Великобританії. Пам'ятаючи недалеке минуле, подумалось: зараз в Англійському аеропорту підійдуть раптом двоє в темних окулярах, візьмуть під білі руки і тільки мене й бачили… А все з-за того, що я не дуже говіркий із журналістами відносно своїх планів.

Насправді ж історія проста. Якось до рук продюсера Міжнародного фестивалю «Україна» в Лондоні Андрія Жовнарука потрапила касета з моїми піснями. Він зателефонував мені додому з пропозицією виступити у них в Лондоні. Я погодився і ми ще майже місяць домовлялися про умови та строки. Розголошувати в пресі це не було потреби, але все ж якась інформація потрапила до журналістів, мабуть, занадто активно я став цікавитися англійським життям, звичаями, законами. Нічого не поробиш, давня, ще з журналістських часів, звичка. Та навіть за добу до вильоту майже нічого не відомо було про наступну подорож. Але, дякувати Богу, все склалося якнайкраще — і всі, хто був запрошений на фестиваль «Україна» зустрілися в Аеропорту «Бориспіль». Серед них, окрім автора цих рядків — ще Тарас Петриненко, Ірина Білик, Ані Лорак, Катя Чілі. А задокументувати цю подію на відео взявся Влад Ряшин із знімальною групою програми «Мелорама».

Три години льоту — і ми в аеропорту «Гатвік», що в передмісті столиці Великобританії. І ось тут так званий Туманний Альбіон здивував уперше — своєю дуже теплою як для лютого і абсолютно сонячною погодою. Пізніше, я переконався, що Лондон взагалі майстер дивувати на кожному кроці. Скажімо, своєю зовнішньою непоказністю — ніяких тобі хмарочосів і хайвеїв. Як, втім, і світлових реклам на вулицях — вони тут просто заборонені. Практично, не видно полісменів на запруджених транспортом вулицях, вони з'являються ніби-то з під землі тільки в складних ситуаціях. Величезне місто оповите невидимою сіттю підземного метро, яке з'явилося тут — уявіть собі! — 1861 року. Коли в Росії тільки-но покінчили з ганебним кріпосним правом! Чи варто говорити, що національна і особиста гідність у англійців на найвищому рівні — причому, одна невіддільна від іншої. Чого варті хоча б перші слова національного гімну «Боже, бережи Королеву!» Але гідність ця не випинається і не декларується з пропагандистським істеризмом як у США. Зате вірність традиції — у чому б вона не виражалася тут цінують понад усе. Суспільство, що віками вистоювалося і соціально розшаровувалося, практично не дозволяє стрибнути «з грязі та в князі». Ієрархічна драбина не терпить суєти і штовханини, а відтак тут практично відсутні випадкові люди у парламенті та уряді. Ціни високі, але вони умотивовані рівнем доходів британських громадян. Хоча для нас це виглядає доволі цікаво — вартість звичайного гамбургеру купленого на вулицях Лондона, приблизно така ж як сума, котру рядовий український пенсіонер витрачає на своє місячне харчування. Але при такому життєвому рівні на вулицях Лондона значно менше, ніж у Києві, шикарних машин представницького класу («Мерседесів», «БМВ», тощо). А численні невеличкі, традиційно незграбні за формою, англійські таксі викликають справжнє замилування. А от що одразу збиває з пантелику — це лівосторонній рух автомобілів на вулицях. Подивившись за звичкою в традиційний бік, я ледве не потрапив під колеса величезного двоповерхового автобуса… А чого варті пішоходи, котрі терпляче чекають, коли на світлофорі спалахне зелений вогник навіть тоді, коли на видноколі жодної машини! Нам цього не зрозуміти — для нас слово «закон» — порожній звук. Але саме закон гарантує тут кожному достойний рівень існування відповідно до його соціальної сходинки. Тому я на вулицях так і не помітив жодного бомжа чи жебрака, а також жодного наметового містечка. Хоча, якщо хочеться випустити пару, будь ласка — бери стільчика і прямуй до Гайд-Парку. Можеш говорити там, що заманеться, є тільки три обмеження: не можна при цьому стояти на англійській землі, а також лаяти Бога і Королеву.

Так чи інакше, але ми не стали висловлювати англійській публіці наші погляди на їхній світ, а лише звірили свої годинники із славнозвісним «Біг-Беном», переконавшись, що відстаємо від них всього на дві години, але, як на мене, то на цілу епоху…

А взагалі-то, дивні люди ці англійці: ненав'язливі і делікатні. Навіть офіціанти в ресторанчиках на мої настирливі вимоги подати хліба до обіду з посмішкою знизували плечима, мовляв, «соррі» такого не тримаємо. Ну не прийнято в них їсти хліб і все! До речі, гурманам тут доведеться сутужно — не існує навіть такого поняття як «англійська кухня», натомість є тільки «англійська їжа». Але не тіштесь ілюзією, що це вівсяна каша. Скоріше всього в дешевому ресторанчику вам запропонують свіжозасмажених курчат або сосиски та незмінну картоплю «фрі» з бокалом пива або кока-коли.

Особлива гордість англійців — то їхні готелі. Вартість номерів різна — від двохсот до двох тисяч фунтів стерлінгів за добу. Наш готель середнього класу із ніжною назвою «Swallow» («Ластівка») являв собою досить цікавий симбіоз сучасності з традицією. Як приклад, важкі дерев'яні двері, що відкриваються не ключем, а магнітною карткою. Стелі в номерах низькі — можна доторкнутися рукою, зате у ванній кімнаті є пристрої, котрі навіть для нас, відносно цивілізованих людей так і лишилися загадкою. Одразу хочу розчарувати любителів солодких розваг - ніяких "жриць кохання" біля парадного під'їзду чи в готельному барі. Як, до речі, ніякого сексу чи сцен насильства на телеекрані. За три дні я не побачив нічого, що б провокувало неконтрольовані емоції. Зате тим, хто все ж таки хоче розважитись, достатньо лише зняти телефонну трубку і приготувати відповідну суму грошей…

У нас, щоправда, на такі експерименти не було ні часу, ні бажання. Ми приїхали підкоряти Лондон, якщо не весь, то хоча б його україномовну частину. А тут, тільки за офіційними даними налічується близько сорока тисяч українців діаспори.Отже, нам треба було як слід підготуватися до концерту, котрий мав відбутися в одному з досить престижних залів Західного Лондону - «Albery Theatre». Без перебільшення скажу, що в той вечір в тисячному залі був аншлаг. Всі квитки розійшлися ще за кілька днів до того, але до самого початку перед головним входом ще юрмилися бажаючі потрапити всередину. Публіка на концерті була найрізноманітніша — представники української діаспори, працівники посольства, бізнесмени і фахівці, що працюють в Англії за контрактами — і навіть «нелегали», котрі заробляють свою чесну копійку важкою чорною працею. У залі навіть були помічені наші футбольні зірки — Сергій Ребров та Сергій Балтача з дружинами.

Концерт виявився вдалим, оскільки врахувалися різні смаки і вікові категорії: хтось співав разом із Тарасом Петриненком його «Україну», хтось милувався голосом Ані Лорак, а комусь захотілося на власні очі побачити Іру Білик… Я ризикнув і виконав свої серйозні речі — «Матінку Вовчицю», «Двох птахів», «Родину» і відчуваючи, як щиро вони сприймаються ризикнув почитати вірші. Успіх був несподіваний, я навіть пошкодував, що не взяв із собою до Англії жодної своєї книжки. Зате отримав пропозицію наступну збірку віршів видати в Лондоні…

Хіба можна передбачити всі сюрпризи долі. На концерті мені подарувала квіти дуже вродлива молода пані — хіба я міг одразу розгледіти в ній маленьку обдаровану співачку Олесю Хромейчук — «Панночку зі Львова», як вона сама себе називала. З нею ми неодноразово зустрічалися в Україні на багатьох дитячих конкурсах — і от несподівана Анатолій Матвійчукзустріч в Лондоні, тепер уже зі студенткою Оксфордського коледжу.

А ще була дуже тепла і неформальна зустріч в Українському посольстві Великобританії, хвилини жаданого спілкування, фотографії і автографи на згадку… Прощальний вечір провели в затишному вірменському ресторанчику, де господар на ім'я Едуард співав щось сумне на своїй рідній вірменській мові…

Рано вранці ми залишали наш готель з красивою назвою, аби привезти до рідного Києва сонячний весняний настрій і ті думки та відчуття, що виникають кожного разу, коли опиняєшся у цивілізованій, стабільній і процвітаючій країні.

По дорозі додому думалося про те, що потрібно, аби людина, котра любить свою Батьківщину назавжди покинула її. Загроза життю, повна зневіра і розчарування в подальшій долі, невміння чи неможливість щось змінити на краще? Але ж від себе не втечеш, не сховаєшся, не примусиш душу замовчати. А вдома навіть рідні стіни, кажуть, допомагають…

А, можливо, просто треба трохи більше любити свою країну, частіше посміхатися їй, дарувати свою увагу, тепло і відданість.

І тоді є надія, що коли-небудь вона відповість тобі взаємністю.